поход

Чорногорський хребет: Петрос - Кваси

Зранку ніщо не нагадувало про вчорашню негоду: на безхмарному небі світило сонце, з місця нашої ночівлі було добре видно гору Петрос (висота 2020 метрів).
Вид на Петрос


Незважаючи на росяну траву, я прогулявся по лісу. Дуже хотілося знайти білих грибів, але попадалися лише сироїжки. Зате було багато чорниці.
Чорниця в лісі

Ми разом з Інною нарвали півлітрову пляшку. Ох і нудотне це заняття, після котрого руки приймаюсь відповідне фарбування:)


Займаємося приготуванням сніданку. Поки триває цей процес і подальше поглинання їжі, сушаться тенти з наметів. Вони стояли під деревами,
Наш намет

з яких всю ніч падали краплі води.

На маршрут наша група виходить о 10:45, що як для мене дуже пізно. Нам треба забратися на Петрос,
Петрос

а звідти спускатися в село Кваси.

При інформаційній підготовці до походу, я трохи переплутав пункт нашого повернення в цивілізацію. На туристичному форумі мені рекомендували з Петроса спуститися в Лазещину і виїхати звідти нічним потягом "Рахів-Львів" до Івано-Франковська. Але мені в голову запала назва села Кваси, тому що в минулому році Василь зі своєю групою з Чорногорського хребта вийшли саме сюди. Білети на потяг вже на руках, тому "на переправі коней не міняють" – Кваси, так Кваси…

Щодо Петроса, то його на шляху до Квасів можна оминути по дорозі, що йде під підніжжям гори, а потім через полонини до самого села. Ми були б не ми, як би побувавши на Говерлі, не залізли на сусідній Петрос...

Виходимо на полонину Головчеську

Тут стоїть знак з покажчиком висоти



1400 метрів. Нам треба вище на 620 метрів,

причому видно, що підйом буде крутим.

Тут є мобільний зв'язок, дзвонимо батькам, що з нами все гаразд. Вася свій телефон вже не виключає, на ходу розмовляє зі своїми родичами та домовляється з іншою групою продовжити похід після Квасів.

Завдяки відсутності туману та ясній погоді дуже гарно видно навкруги.

Недалеко від Петросу є колиби, в яких напевно можна було б переночувати. Є місце для стоянки і біля самого підніжжя гори.

Хвилин за десять підіймаємося на невеликий горбочок. Стежка йде серед низеньких альпійських сосен та ялівцю.


Позаду видно Говерлу.


Василь виривається далеко вперед.

Починається основний підйом, до цього моменту ми ще могли передумати і обійти Петрос:)



Під час частих перепочинків милуємося околицями


Стежка на вершину Петроса одна, протоптана тисячами туристів, лише іноді вона роздвоюється.


Дівчата відстають.


Десь через півгодини підйому закінчилася зона альпійської рослинності, тепер навколо на схилі сторчать камені. Стежка деякий час йде серпантином.

Говерлу затягло хмарами,

а сідловину звідки ми розпочали підйом та пройдений шлях видно добре.




Доходять і до нас хмари.

Раптом чуємо якийсь дзенькіт – на крутому схилі Петроса пасуть овець.

Трохи пізніше одна з білих собак, що охороняли отару, пробігла по схилу нижче наших дівчат, що не кваплячись підіймались.

Різні написи на одному з каменів.
Написи на камені

Тут ми розійшлися з трьома хлопцями, що без наплічників спускалися з вершини. Традиційно привітавшись, я поцікавився скільки ще лізти на гору, бо кінця підйому в тумані не було видно. Сказали, що залишилося недовго.

Хмари та туман на деяку мить накривають нас повністю.


Останні метри підйому, ось уже видно капличка на вершині.

Разом з Владом скидаємо неподалік от неї свої рюкзаки та йдемо на пошуки геокешерської схованки. Маючи роздруковану фотографію, її знайти не важко, навіть не потрібен GPS-навігатор.

Усередину я поклав роздруківку з описами схованок, які були у нас на маршруті. Вона нам вже не потрібна.

Ось забираються на Петрос наші дівчата.


Тепер можна перепочити

та роздивитися все навколо.










З Петросу стає видно інша частина Карпат.
- подальший спуск в Кваси


- Свидовецький масив


- великий населений пункт, Ясиня


Роблю панораму.


Та фотографуємося на тлі цих казкових краєвидів.






Чоловік, що зайшов на вершину разом з Васею, прощається з нами та спускається по тому ж шляху, що й підіймався на Петрос. Я збираю декілька пустих пляшок – час відправлятися далі. На табличці написано, що до Квасів ще йти 14 км.

В цей бік спуск з Петросу не такий крутий. Тільки-но ми вийшли в путь, як з під ніг Влада вискочив великий заєць та дременув щодуху від нас.

Помалу віддаляємося від Петросу. Ліворуч стає видна Говерла та майже весь Чорногорський хребет.


Знизу видна дорога, що обходить Петрос, та колиби на полонині. Звідти вітер доносить дзенькіт дзвіночків.


Поряд із стежкою, по якій ми спускаємося, є колія.

Тобто з цього боку можна під’їхати на машині майже на вершину Петросу. Трохи нижче стежки є пару невеликих озер.

Дівчата відстають.


Входимо в зону, де росте ялівець та альпійські сосни. Вася показує

на Свидовець,

де йому довелося бути в минулому році.

З правого боку хребта, по якому ми спускаємося – велика западина.


Спускаємося в невелику балку.

Тут немає вітру, скидаємо рюкзаки і збираємо чорницю. Її навколо багато. Коли ми збираємося вирушати в подальшу путь, мимо проходить місцевий хлопчина. Губи у нього фіолетові від чорниць, в руках якийсь маленький дерев’яний ящик з залізною гребінкою. Виявляється цим ящиком місцеві мешканці і збирають чорницю, хлопчина на наше прохання продемонстрував як це робиться.

Далі маршрут йде не по хребту, а вигинається дугою по його схилу.


Проходимо вказівник.

Ми спускаємося з Петросу вже годину.

Хребет закриває види праворуч.


Ліворуч, далеко внизу, є колиби.

Якщо озирнутися,

то можна побачити майже весь Чорногорський хребет – від Говерли до Піп-Івана.


Йдучи попереду, втрьох з хлопцями ми трохи заплутали, загубили стежку, довелося продиратися через ялівець. Треба було звернути трохи раніше, щоб попасти на маршрут.

Щось немає наших дівчат. Ми скидаємо рюкзаки, перепочиваємо, рвемо чорниці, якої тут теж багато. Я відправляю Влада назустріч дівчатам, щоб він вказав їм правильний шлях. Виявляється вони затримались через те, що Олена купила у людей, які на схилі "чесали" афіни, літрову пляшку цих ягід. Кажуть, що чорниці здають по 29 гривень за кілограм, Олені віддали за двадцятку.

Роблю ще одну панораму хребта

і ми спускаємося далі.

Попереду на сідловині видна дорога і стіл з лавками. Там як раз є люди. Я переживаю щоб не було лісників – писали, що вони іноді їздять на мопеді по дорозі від Квасів до перемички між Петросом і Говерлою.

Люди виявляється йдуть на Петрос. Ми скидаємо рюкзаки біля столу.

Поруч місце для вогню та паління.


Як на мене – тут незатишно через близькість дороги та людей, що проходять мимо. Але у Васі немає сил йти далі, тому вирішуємо все ж таки тут пообідати.

Підкріпившись консервами, йдемо далі вже по дорозі. Зрізуємо її петлю по схилу,

на якому росте дуже багато чорниці – ціла плантація. Люди ходять збирають ягоди чесалками. Можна було б і нам трохи назбирати, але до Квасів ще йти далеко, треба туди вибратися до темряви.

Виходимо на дорогу. Поруч місце для відпочинку.

Під смереками є каре з колод та кострище.

Далі вже нікуди не зрізуємо, йдемо по дорозі.


В деяких місцях дорогу перетинають струмки. Проходимо якийсь камінь з вибитим написом іноземною мовою.
Камінь з написом


Напис на камені


Потім перетинаємо ще один струмок. Тут ми робимо невеликий перепочинок. Вася каже, що трохи нижче дороги є маленький водоспад. Ліньки його йти дивитися, треба лізти через кущі.

На схилах пасуться корови.


Деякі з них заходять і на дорогу.

Влад їх дуже боїться і обходить стороною.

Зустрічаємо велику групу хлопців з рюкзаками. Вони сидять відпочивають, йдуть на Петрос.

Знову струмок.

Це самий великий, який ми бачили. Він широко розлився на дорозі та тече вниз в долину.

Трохи нижче дороги є дві будівлі

Вказівник каже, що то кемпінг.


Дорога входить під покров дерев. Десь хвилин 15 ми йдемо, не бачачи навколишніх краєвидів. Ось назустріч йдуть корови. За ними пастух з довгим батогом. Його довелося застосовувати, коли одна з корів з дороги побрела в кущі. Звук батога такий як від пострілу.

Виходимо на відкритий простір. Внизу видно колиби,

з-за пагорбу проглядають будинки, то вже Кваси. Зупиняємося на перепочинок.


Трохи вище дороги росте чорниця, вже "причесана". Інна каже, що треба було її назбирати раніше, на спуску з місця обіду, де ягід було багато.

В стороні від колиб стоїть будівля біостаціонару Львівського національного університету.


Вася каже, що в минулому році вони спускалися в Кваси через колиби, але зараз всі люди, що проходять повз нас, підіймаються по дорозі, яка огинає біостаціонар. Поки ми вирішуємо, чи варто нам йти цією дорогою, вже ні у кого уточнити куди вона виведе. Мене насторожує наявність КПП в Квасах, але Вася не хоче блукати на останньому відрізку, і наполягає спускатися вже перевіреним шляхом. Закидаємо рюкзаки на плечі і спускаємося до колиб. У пастуха, якій нам зустрівся, питаємо про дорогу в село. Показує на ту, по якій вже ходив Василь. Цікаво, звідкіля тоді йшли ті люди?

Проходимо мимо вказівника.

До Квасів ще 6 км. А це полонина Мінчиль. На одній з колиб фарбою написано, що можна купити різну продукцію з молока (бринза, вурда). Вказано навіть ім'я продавщиці, але на жаль біля колиб нікого немає.

Від колиб дорога стає рівною. На зустріч йде група молоді з рюкзаками. Перший хлопець з пристебнутим до лямки рюкзака GPS-навігатором цікавиться у нас напрямком на Петрос. Відповідаємо, що вони йдуть вірно.

Дуже скоро ми заходимо в ліс. Тут приємніше йти в прохолоді. Десь через півгодини ліс закінчується, дорога виходить на відкрите місце. На узбіччі є навіс з лавками, де ми робимо перепочинок.


Трохи вище на схилі є джерело




Від джерела дуже добре видно звідкіля ми спустилися:

схил з чорницею, полонина Мінчиль…

Встановлений поруч з навісом вказівник інформує нас, що до Квасів залишилося 4 км.

Незрозуміло як вираховувався час, який потрібен на подолання цієї відстані. На попередньому вказівнику було вказано 2 години 30 хвилин. Сюди ми шли півгодини, тобто повинно залишитися рівно 2 години, а написано 1 година 45 хвилин.

Йдемо далі. Дорога рівна, знову йде по лісу. Але недовго. Проходимо повз якісь розвалини і виходимо на відкритий схил.

Хребет, розташований по той бік Квасів, вже видається таким близьким. В долині вже видно сільські хатинки, чутно гавкіт собак…

Дорога описує велику петлю по схилу. Трохи вище неї стоїть якась будівля схожа на теремок.

Польська мапа вказує, що то якась капличка, пам'ятка архітектури.

Щоби не виписувати петлю по дорозі, спускаємося трохи раніше.


Дах, який лежить на землі поміж чотирьох палок.

Трохи далі стає зрозумілим його призначення – зустрічаються подібні, де під дахом зложено скошене сіно.

Зупиняємося на перепочинок в кінці покосів. Десь попереду чутно брязкіт. Це вгору кінь тягне візок на якому сидить чоловік. Ще один іде пішки поруч з візком. Періодично візок зупиняється, щоб кінь відпочив. В цей момент візник втикає в землю щось схоже на вили, тільки великі, щоб візок не скочувався назад.

Проходимо ще один луг зі скошеною травою.

Тут є і невеликі скирти сіна.




Далі починається крутий важкий спуск по лісовій дорозі. Велике навантаження на ноги, особливо мені через рану. На дорозі в парі місць була багнюка від струмків, що текли через ліс до річки. Виходимо на галявину, знову скирти сіна.

Зупиняємося, щоб перепочити. Всі вже виснажені, Інна каже що постійно спускатися – це дуже важко, Влад скиглить потроху…

Ще хвилин двадцять спускаємося до перших хатинок Квасів.


На подвір’ях чисто, прибрано. Ніде немає городів, чи хоча б грядок. Ростуть плодові дерева та трава, яка вже скошена.

Місцеві вівці.
Карпатські вівці


Здається, що цей спуск ніколи не скінчиться. Вася йде десь попереду. Ми проходимо повз КПП. На щастя тут нікого немає, тільки старенький ГАЗик стоїть на подвір’ї. Ліворуч тече річка. Збираємося в одну групу після КПП, біля якоїсь розваленої будівлі. Далі є ще одна – недобудований готель, який туристи прозвали Титаніком через розміри.






Неподалік від будівлі встановлено чийсь намет. Але ми вирішили тут не спинятися, а йти в село.

Залізнична колія.
Залізнична колія в Квасах

При погляді на її становиться страшно, особливо якщо подумати, що нам по ній їхати.

Проходимо під шляхопроводом. Звідкілясь з правого боку йдуть хлопець з дівчиною і несуть плішки з водою. Трохи пізно згадую, що треба було поцікавитися де тут мінеральне джерело (буркут по місцевому).

Переходимо по мосту річку Чорна Тиса.

Зразу за мостом звертаємо на берег річки.

Тут обмиваємо ноги та переодягаємося в більш-менш чистий одяг. Інна мені перебинтовує рану на нозі. В цей час по залізничний колії проходить пасажирський потяг. Він рухається поволі, вагони старі. Вася уходить трохи раніше, каже що буде нас чекати в магазині. Тут ми спокусилися на келих прохолодного квасу – вода в нас давно закінчилася. На подвір'ї магазину стали свідками випадку коли хазяїн не продавав пиво молодому чоловіку, який вже був напідпитку. Причому ніхто не скандалив, хазяїн на вмовляння просто казав йти чоловіку додому, що той трохи згодом і зробив. Помітив, що місцеві замість "Да" кажуть "Йо":)

Випивши квасу, вирішили піти на залізничну станцію – треба було впевнитися, що вночі буде точно необхідний нам потяг. Вася ще залишився біля магазину, у нього заряджалася мобілка.

Тільки-но ми вийшли на трасу, як я побачив вказівник "Мінеральне джерело". Довелося повертатися до Васі, залишати біля нього свої рюкзаки, та, прихвативши порожні пляшки, що збирали останні два дні, відправлятися на пошуки джерела. Вірний напрямок нам підказав хлопець, що сидів з дівчиною за одним із столиків мазанина, а потім пішов за нами.

Біля джерела довелося довго чекати своєї черги: перед нами двоє жінок набирали воду у безліч пляшок. Поруч з самим джерелом є дерев'яна бесідка. Повз неї проходить маркована стежка до Титаніку. Ми іі бачили зверху. Також к джерелу можна було попасти зразу звернувши праворуч там де ми бачили хлопця та дівчину з плішками. На жаль з собою я не здогадався прихопити фотоапарат, тому фотографій немає. Та й вийшли вони б погані, бо вже сутеніло.

Нарешті ми набрали води в свої пляшки. За нами вже зібралася черга… Вода дуже смачна, диво викликає те, що вона біжить з-під землі з мінеральним присмаком та навіть трохи газована.

Вже в темряві вертаємося до магазину. Він вже зачинений. Влад хвилюється, чого це ми так довго були відсутні. Забираємо рюкзаки та рушаємо на вокзал. Туди ми прибули на початку десятої вечора. Користуючись тим, що до поїзда ще більше 4 годин, Вася с порожньою великою пляшкою біжить і собі за мінеральною водою. Поки чекаємо потягу – випиваємо майже повність дволітрову пляшку набраної води. Усього ж ми набрали більше десятка пляшок (півтора та дволітрових). Я хотів ще набрати й свою десятилітрову каністру, але вона на третій чи четвертий день походу тріснула біля ручки.

Вася дуже швидко повернувся. Намагаємося поспати, правда доводиться витягнути спальники, бо в приміщенні станції дуже холодно. Десь після одинадцятої до каси приходить касирка. Вася цікавиться у неї звідкіля будуть рахуватися вагони – з хвоста чи голови потягу.

Буквально за п’ять хвилин до прибуття потягу в приміщення станції вривається жінка та біжить к касі, де вимагає продати їй 19 квитків. Касирка шокована: вона не знає як швидше це зробити, бо потяг ось-ось прибуде. Їй хтось поруч підказує, ми вже точно не чуємо що, бо виходимо на перон. Як раз прибуває потяг, зупинка дві хвилини. Жінка вибігає з пачкою квитків, її група сідає в той же вагон, що й ми. Починається жваве обговорення, як їм пощастило, поблукавши в темряві, все ж таки встигнути на потяг. Під перестук коліс ми починаємо дрімати, все одно за вікнами темно і нічого не видно.
И направился ваш поезд, постукивая колесами, в Ивано-Франковск. А мой поезд в ту же ночь тоже направлялся в Ивано-Франковск. Там мы с Васей встретились и через минуту уже сидели в автобусе на Осмолоду.

Только что закончил читать отчет, как еще раз прошелся по знакомым местам. Спасибо.